На початку війни росіяни окупували 30 кілометрову зону відчуження навколо Чорнобильської атомної електростанції. Колони військової техніки прямували через зону одна за одною на Київ, поки працівники туристичного оператора “Чорнобиль тур” її рахували та передавали дані в ЗСУ.
Однією з важливих функцій бізнесу є соціальна відповідальність перед суспільством. Раніше Центр національного спротиву розповідав історії людей, які партизанили на окупованих територіях, але маємо випадок, коли системний спротив організував приватний бізнес.
Не зовсім прихована камера
За словами директора “Чорнобиль тур” Ярослава Ємельяненко, росіяни захопили зону відчуження за півдоби. Перші ж екіпажі виводили з ладу державне відеоспостереження: відключили електрику, розстріляли камери, зняли прапори й продовжили рух.
Водночас оператор є єдиною туристичною структурою в зоні, яка має інформаційні центри на локаціях. Зокрема, інфоцентри стоять при в’їзді в зону на КПП “Дитятки”, де з обох боків було встановлене автономне відеоспостереження на випадок зникнення електроенергії чи інших проблем зі зв’язком.
Ярослав розповідає, що коли окупанти відключили державні камери, то ще довгий час саме вони спостерігали за рухом військ по своїх каналах.
“Ми організували цілодобовий моніторинг відео з підрахуванням типу військ, кількості, їхньої швидкості та часу. Й через інтернет оперативно передавали дані в СБУ та Генштаб ”, – Ярослав Ємельяненко.
Цікаво, що відеоспостереження було встановлено для контролю інфоцентрів та музейного БРДМ-2. Саме на такій техніці колись люди з дозиметрами їздили вимірювати радіацію після аварії, а в компанії її використовували для демонстрації умов роботи радіаційних розвідників 86 року. Машина стояла на видному місці й оператори очікували, що її розстріляють одразу, як тільки росіяни зайдуть. Проте вийшло, що хочеш щось сховати – поклади на видне місце.
“Ось ми сиділи й рахували: 1,2,3,10,40,100, 200. Складалося враження. що ця техніка ніколи не закінчиться”, – Ярослав Ємельяненко.
Наприклад, на деяких кадрах здається, що це стоп-кадр, але це відео. Російська техніка стоїть, бо далі проїхати не може. Вся траса в бік Києва, до міста Іванків, стояла в їх техніці.
Мережа інформаторів
Проіснував цей інфоцентр з камерою десь тиждень. Після цього його підірвали з протитанкової зброї. Та потреба в інформації щодо переміщення росіян лишилась. Туроператор почав координацію з самоселами, які живуть в зоні, та з мешканцями навколишніх сіл вздовж траси, в тому числі з людьми які працюють в зоні.
В тому, аби знайти охочих – проблеми не було. Проблема полягала в тому, що на той час на окупованих територіях зв’язку вже не було, вишки вже не працювали. За словами Ярослава, вони експериментально дізнались, де зв’язок “добивав”. Такий варіант передачі інформації був не такий оперативний, але тим не менш працював.
Аби мережа інформаторів була ширше, то оператор запустив клич у соцмережах аби знайти тих, в кого є родичі в районі зони відчуження. Потім проводили перевірку нових контактів й брали людей в роботу. Проте ті дані, які передавали люди з окупованих територій в Генштаб, необхідно було верифікувати. Система проста, якщо дані з різних джерел збігались, то інформація вважалась перевіреною.
Важливим моментом є моральний аспект. Зрозуміло, що люди, які передавали дані про російську техніку поблизу їх будинку по факту підставляли під можливий удар своє помешкання. Тому їх інформували про важливість не передавати інформацію про техніку навколо свого будинку, будучи всередині того ж самого будинку.
Також варто зазначити, що інформатори під час зв’язку з волонтерами отримували інформацію про реальний стан на територіях, які підконтрольні Україні, адже запит на цю інформацію в місцевого населення був величезний. Тому, і зараз він важливий для людей, які в окупації.
“Тут цікава така штука, що люди які партизанили весь цей час, в них психологічний стан був більш напруженим. Бо вони ризикували життям, коли передавали інформацію й шукали місця для зв’язку. Проте вони краще перенесли окупацію, ніж ті хто сидів в підвалах, бо вони були залучені й намагались змінити ситуацію. Вони мали комунікацію з “великою землею”, – говорить Катерина Асламова, очільниця волонтерського центру “Чорнобиль”.
Волонтерська діяльність та історія про другий БРДМ-2
“Чорнобиль тур” організував волонтерські поїздки на окуповані території для передачі ліків та їжі. Допомогло в цьому знання місцевості, об’їзних шляхів та координація з місцевим підпіллям. Не дивно, що одразу після звільнення населених пунктів перші волонтери також їхали тими ж стежками.
“На другий день після деокупації не було мостів, ми продиралися скрізь нерозчищені від мін території, болота, форсували річки, щоб налагодити потрапляння на території гуманітарки та засобів зв’язку, зокрема Starlink. Цікаве те, що, коли ми приїздили, то перше що люди просили не їжу чи ліки, а саме інформацію й зв’язок з рідними.” – Ярослав Ємельяненко.
Крім того, компанія з перших дій передала свої ресурси на потреби оборони країни. Йдеться як й про екіпірування, так й про ще один БРДМ-2, який на початку вторгнення був в Києві в робочому стані.
Про партизанщину інформаційну та радіоактивних росіян
Зі співробітниками ЧАЕС, які були на зміні під час окупації й по факту лишились в полоні зв’язку майже не було. Працівників вдалось звільнити лише тому, що їх змінила друга зміна, яка погодилась поїхати зі Славутича в окупацію аби станція працювала. Саме від першої зміни світ дізнався, що росіяни риють окопи в рудому лісі.
Водночас волонтери “Чорнобиль тур” почали доносити цю інформацію до всіх та підсилювати її ефект. Це стало одним з чинників того, що росіяни залишили зону, адже коли в районі Іванкова ЗСУ почало робити для окупанта котел, то ворог міг просто зайти в зону відчуження й стати по периметру. Тим паче, що країна-терорист планувала використовувати ЧАЕС, як зараз ЗАЕС, для торгів й погроз світу.
Проте інформаційний тиск про радіоактивну небезпеку й техніку з підвищеним фоном пробив навіть російське пропагандистське поле. Тобто історії про командування, які прирекли солдат на болісну смерть призвели до того, що окупантів, які повернулися з зони зустрічали насторожено як в Білорусі, так й в самій РФ. Білоруси навіть злили інформацію, що росіяни масово звертаються до Гомельського центру радіаційної медицини.
Продовження роботи після деокупації
Важливо усвідомлювати, що хоча навколо зони відчуження не було таких звірств, як в Ірпені чи Бучі, але під окупацією регіон був довше. Люди відчували безсилля. Народ був достатньо травмований від безсилля та життя в страху.
Після деокупації саме волонтери почали працювати над психологічною складовою цього регіону, адже, за словами Ємельяненко, якщо не працювати над відновленням одразу, то вона закарбується надовго й ми “можемо отримати травму національного масштабу, аналогічну чорнобильській аварії”.
Паралельно з психологічною роботою з населенням, оператор почав проводити тренінги з дій у разі застосування хімічної та ядерної зброї, а також роботи на радіаційно забруднених територіях, які постійно проводяться для всіх силовиків: Нацгвардія, ДСНС, ЗСУ, контррозвідка.
Історія “Чорнобиль-туру” – це приклад того, як кожен, використовуючи свої найкращі навички та власні ресурси, може стати корисним для нашої загальної перемоги. Після війни ми розповімо більше таких історій, бо вони варті того, аби люди їх читали.
