24 лютого місто Тростянець Сумської області було окуповане росіянами й перебувало під контролем ворога 31 день. Про те, як місцева влада організувала життя міста й координувала спротив окупації – далі.
З початку повномасштабного вторгнення в Україну стало зрозуміло, що входження ворога в Тростянець – справа часу.
Налагодження зв’язків зі ЗСУ
В перший день повномасштабного вторгнення в приміщенні міської ради провели збір активістів, аби розробити подальші дії щодо стримування наступу росіян. Загалом на зборах було присутні 100 осіб. Одразу ж почала працювати й мережа ворога, адже тих, хто заходив до будівлі знімали на відео місцеві колаборанти.
Розуміючи, кількість техніки в колоні росіян, що рухається до міста, місцеві вирішили відмовитись від боротьби за допомогою коктейлів молотова. Все тому, що це призвело б лише до жертв серед цивільного населення, але не дало б потрібного ефекту.
На зборах вирішили валити ліс аби зупинити просування російських військових. Завдяки швидким діям на кілька днів було зупинено одну з колон техніки ворога. На жаль на іншій дорозі місцеві не встигли зупинити колону, й росіяни зайшли до беззахисного міста.
Коли місто окупували, в громаді вже були сформовані групи партизан, які знали свої райони відповідальності та мали відповідні завдання. Тоді стояла нагальна проблема – отримання зброї підпіллям для охочих та злагодження їх з військовими.
В сусідньому Лебедині стояли десантні війська й працював військомат. Завдяки цьому були отримані автомати, що дозволило організувати патрулювання, а також встановлено горизонтальні зв’язки із ЗСУ.
Це дозволило поповнювати військові формування ЗСУ добровольцями. Усі бажаючі, хто хотів боротися проти окупанта у військових з’єднаннях, через ліси вибиралися з окупованого міста та у визначених місцях долучалися до збройного спротиву. 7 березня Генштаб легалізував місцевих партизан в добровольче формування територіальної громади “Тростянець-1”.
Також міська влада почала передавати інформацію про місцезнаходження ворога від місцевих. За словами міського голови Юрія Бови, який координував спротив, важливо аби місцеві не флудили повідомленнями.
Необхідно чітко вказувати адресу чи координати та бажано надсилати підтвердження, адже багато повідомлень були засновані на чутках, коли людина сама не бачила й лише писала свої догадки.
Були випадки, коли місцеві слідкували за ворожими колонами в кущах, в прямому сенсі слова. В один з таких моментів, спостерігачів помітили й відкрили по них вогонь. Лише чудом чоловіки вижили.
Загалом в місті було кілька місцевих, які слідкували за технікою ворога й передавали дані міському голові. Завдяки переданим ЗСУ розвідданним вдалося уразити штаб росіян в Тростянці, де вбито було першого російського генерала і поранено багато офіцерів,
Також було знешкоджено базу росіян в селі Білка (біля 33 одиниць техніки) та знищено артдивізіон на привокзальній площі в Тростянці. Загалом в Тростянецькій громаді знищено більше 100 одиниць російської техніки.
Фактично з перших хвилин за перебуванням росіян почали стежити місцеві партизани через відеокамери, встановлені по місту. Коли росіяни знищили камеру, один з активістів запускав щодня квадракоптер і знімав позиції росіян.
Завдання чоловік отримував від ЗСУ через міського голову, далі пересилав ці розвідданні по яким робилося ураження техніки ворога. Так тривало до 18 березня. Потім розвіднику довелося покинути місто виїхавши зеленим коридором, бо росіяни почали обшукувати оселі в пошуках місцевих розвідників.
Крім інформації про переміщення техніки, місцеві відстежували зламану техніку росіян, або кинуту через нестачу пального. При цьому, якщо це було доцільно, то таку техніку палили.
Одним з завданням місцевого підпілля було не лише виявлення скупчення ворога, але й коригування вогню. В один момент місцеве підпілля знайшло радіостанцію ворога одному з підбитих бензовозів. Після цього місцеві слухали росіян фактично в прямому ефірі й після кожних ударів української артилерії корегували вогонь по коментарях росіян.
Співпраця з ЗСУ, холодний розум та організованість підпілля в Тростянці стали тим чинником, який дозволив зірвати плани ворога. Адже за словами Юрія Бови, росіяни 7 березня планували через місцевих колаборантів обрати “народного мера”, а далі створити місцеву республіку, плануючи захватити Лебедин 12 березня, Охтирку 13 березня й Суми 14 березня. Та на заваді став саме спротив.
Загалом, 18 мешканців Тростянця отримали нагороду за мужність, один з них посмертно, адже герой загинув при спробі звільнити місто разом з 93 бригадою “Холодний Яр”.
Ворога вибили остаточно з Тростянця 25 березня. Наступного дня місто було повністю зачищено від ворога.
Евакуація
Також одним з важливих моментів при окупації є організація евакуації місцевого населення, аби те не потрапило в заручники ворогу. Перший зелений коридор був 9 березня, потім 12, 15 та 18 березня. Загалом вдалося вивезти більше 2500 людей.
Організацією виїзду на місці координувала секретар міськради Наталія Ковальова, яка пригадує, що найважчим був перший коридор. Після удару по підстанції, в місті були проблеми зі світлом, а отже й з інтернетом. Відтак місцева влада запустила сарафанне радіо, зокрема за допомогою голів ОСББ, про дату та час першого коридору.
Було домовлено, що виїзд станеться о 9 годині. Машини мали рухатись на невеликій швидкість на аварійці. На лобовому склі має бути червоний хрест, й представники міської ради роздрукували відповідні позначки на папері й наклеювали людям.
Першою машиною має бути машина “червоного хреста”, а та в місті їх місії не було. Відтак відповідну роль виконувала машина “швидкої”. За словами Ковальової, важливо, аби машини їхали поруч, бо коли вони виїжджають, то водії під емоціями одразу тиснуть в газ аби прискорити виїзд, але їхати треба повільно.
Загалом, першій машині давали контактні номери координатора з ОДА й навпаки брали номер водія та передавали його туди. ОДА вже мала зв’язок зі стороною окупантів. Та навіть при такій організації все одразу пішло не за планом, адже росіяни не дотримали домовленостей.
Перша машина повернулась, адже їх не пропускають. Дзвінок росіянам, й вони знову дають команду “приїжджайте”. Та через час знову машини повертаються.
Всього в колоні 129 машин й всі починають нервувати, адже безпеку їм не можуть гарантувати. Саме це й стало головним викликом для місцевої влади при першому коридорі. Виїхати вдалось з третьої спроби, коли міський голова Юрій Бова вирішив змінити маршрут.
Одразу після цього до Наталії Ковальової прийшли росіяни. В ніч на 12 березня, о третій ночі до будинку прийшли військові зі зброєю та влаштували погром. Родина встигла вибігти раніше через вікно й сховатись в городі, а потім переночувати у сусідів, де й жили потім.
Аналогічно окупанти увірвались до будинку міського голови, якого теж з перших днів шукали росіяни, вони влаштували погром і засаду на кілька днів, та марно.
Ще однією проблемою в організації коридорів стало те, що міськрада не могла дати транспорт, бо соціальні автобуси забрали російські війська. Шкільні ж автобуси самі місцеві встигли розібрати перед окупацією, аби вберегти техніку від росіян.
В результаті частину автобусів дало сусіднє СМТ Недригайлів. За їх допомогою в місто возили гуманітарну допомогу від інших населених пунктів.
Другий коридор був 12 березня, тоді вже не було можливістю роздрукувати наліпки з червоним хрестом, тому влада прохала місцевих малювати їх фломастером чи помадою.
Але новим викликом стало те, що на той час людей вже більшало й багато було без авто, також почався дефіцит пального. Координатори почали розсаджувати людей, жінок з дітьми та бабусь.
Важливо, що під час руху колон росіяни збирали в людей смартфони в мішки, які потім висипали та підпалювали. Відтак, кожен виїжджаючий має записати номер контактів близьких, або сторони до якої він їде.
Висновок
Цей матеріал опубліковано задля передачі досвіду громади, яка вже зіткнулася тимчасовою окупацією та організацією евакуації. За час окупації росіяни викрадали людей на вулиці й катували в підвалі на залізничному вокзалі. Більше 20 цивільних було вбито.
Та лише у казках партизани беруться нізвідки й героїчно підривають ешелони військової техніки. Реальність же, в тому, що диверсії створюють професійно підготовлені бійці, а ненасильницький спротив може чинити кожен, та для ефективності й перше й інше потребує менеджменту.
Під час окупації важливу роль відіграє місцева влада, представникам якої не обов’язково героїчно померти на підвалі. Важливо забезпечити координацію процесів в місті, зокрема звести між собою охочих вступити до підпілля й скоординувати їх з ЗСУ, створити мережу інформаторів та організовувати евакуацію.
